Бізнес з продажу вражень

4

Подіум. Яскравий одяг. Фотокамери. Таким ми бачимо світ моди. А як саме створюється український одяг і що заважає працювати українським дизайнерам, нам розповів Олександр Соколовський – засновник групи компаній «Текстиль-Контакт», президент Всеукраїнського об’єднання роботодавців легкої промисловості «Укрлегпром», президент Конфедерації роботодавців України, співзасновник Українського тижня моди.

– Олександре, що привело Вас у моду?

– Хотілося зв’язати серйозні традиції і потенціал легкої промисловості з креативними та творчими можливостями наших дизайнерів. В Україні дуже сильні традиції, як у дизайнерів, так і у виробників одягу. Але вони між собою не пов’язані, як у різних шарах атмосфери: в одному – виробники тканини, в іншому – наші швейники, а в третьому, найближчому до зірок, – наші дизайнери. Якщо в Італії це все працює як бізнес, то у нас ці види бізнесу зазвичай не переплітаються. Це ще й результат того, що немає традицій маркетингу, розкручування брендів. Адже продаж одягу – не тільки продаж речей модних чи немодних, а ще й продаж вражень. Є окремі модні доми дизайнерів, які працюють на індивідуальне замовлення. При цьому цілком можливо, що їхні ідеї можуть бути цікавими для других і третіх ліній, але ніхто не знає, як це подати й довести до масового покупця. І, звичайно, ніхто не буде приїжджати з Європи в Україну вчити нас це робити, тому що ми для них – конкуренти. Україна має стратегічно дуже вигідне розташування – на кордоні Євросоюзу. Але ніхто інвестувати в цю справу не буде, тому що ніхто не знає тут, як цими інвестиціями розпорядитися. Справжні майстри в цій області, звичайно, італійці. Наприклад, у Мілані 700-900 шоу-румів, і кожний з них представляє декілька торгових марок. А в Києві я знаю лише 10 шоу-румів.

– Чи відповідає українська мода всім вимогам і смаковим уподобанням європейців?

– У тому й річ, що так. Якість українських речей у Європі дуже цінується. Там розуміють: те, що пошито в Україні, – пошито якісно. Тут серйозні вимоги, серйозний контроль технічного процесу, серйозні кадри і хороші традиції щодо кравців, конструкторів і технологів. Проблема в тому, що ми весь світ обшиваємо, а для внутрішнього ринку шиють зазвичай виробники Китаю та інших східних країн. Ніхто у нас не хоче працювати на внутрішній ринок. Уміють добре пошити, спрогнозувати, створити колекцію, представити її, але ніхто не вміє достукатися до масового покупця. Одна з причин – досить нерівні правила гри, які існують для вітчизняного та іноземного виробника, який перебуває у кращих умовах, ніж український. Друга – невміння розкрутити свій бренд, незнання, як правильно це зробити, як правильно залучити інвестиції. Створити мало – потрібно вміти продавати. Немає фахівців, які можуть поєднати можливості виробництва, дизайнерів та організацію з продажу. Можна продавати через бутіки, через моно-бутіки якогось модного дому, можна продавати через мережі супермаркетів. Деякі мережі іноді залучають відомих дизайнерів до створення масової продукції, або fast fashion. Оперативність, поєднання ціни та якості, правильний підхід до маркетингу – це те, чого не вистачає в Україні. Але це молода країна. Ще робляться перші боязкі кроки. Традиційно Україна славилася легкою промисловістю, за радянських часів вона давала 20% ВВП. Тому, думаю, рано чи пізно ми навчимося це робити. 

– Тобто, виходить, за кордоном український одяг є, а в нас його немає?

– За кордоном він є скрізь: в Америці, Європі, навіть в Австралії буває… Але у нас його набагато менше, ніж там. З одного боку, це допомагає фабрикам вижити завдяки давальницьким схемам, зберегти людей, виробництво. Деякі фабрики на 5-10% працюють на внутрішній ринок, але це переважно те, що зекономлено від давальницьких схем. А більшість підприємств працюють на Захід. Вони теж шиють за копійки, інакше не виживають у конкурентній боротьбі, і замовлення йдуть у Південно-Східну Азію. Але за рахунок того, що Україна розташована ближче до Європи, вигідніше шити тут. 

– З якими складнощами найчастіше стикаються молоді українські дизайнери при створенні та просуванні свого бренду в Україні та за її межами?

– З усіма складнощами, які тільки можна назвати. Мало бути талановитим дизайнером. Якщо він не є частиною системи, то його ідеї можуть бути цікавими, у кращому разі, якомусь вузькому колу людей. На Заході цей бізнес представлений у вигляді пірамідальної структури, на вершині якої, тобто на чолі модного дому, – ім’я дизайнера, а внизу – дуже серйозна основа, де кожен займається своєю справою. А у нас дизайнери змушені займатися всім: виробництвом, контролем за технологіями, пошуком сировини, фурнітури, рекламою, маркетингом, спілкуванням з клієнтами, організацією показів, економікою, бухгалтерією, спілкуванням з пожежниками, правоохоронними органами, складанням звітності… А дизайнер має творити. Однак при цьому усі наголошують, що у нас дуже високий рівень колекцій. Тому, враховуючи, що наші модні будинки не розкошують, а виживають, можна їм вклонитися за те, що вони встигають створювати двічі на рік сезонні колекції та утримувати штат. Але, можливо, рано чи пізно, вітчизняному виробникові створять хоча б рівні правила гри із західним виробником. Тоді буде трохи легше. Коли до нас приїздив Пако Рабан, він дивувався високому рівню наших дизайнерів і тому, що держава не робить нічого, щоб їм допомогти. Адже за цими дизайнерськими ідеями стоять серйозні можливості. Вони розуміють, що потрібно нашому ринку. А величезні можливості виробництва – це завантаження фабрик, людей працею, це не робота за копійки за давальницькими схемами, а робота на внутрішній ринок, яка дозволяє заробляти. Одяг – досить ризикований вид вкладення грошей, але при правильному підході дає непоганий заробіток. Стосовно текстильної галузі, вона ніколи не була сильною в Україні. Дуже складно конкурувати з продукцією, яка завозиться «непрозоро», а ми працюємо офіційно. Отже, витрати у нас більші. Текстильна галузь є інвестиційно дуже ємною. Потрібні великі вкладення для створення одного робочого місця, тому галузь практично не розвивається в Україні, працює на межі. Легка промисловість насправді важка, тому що криза для неї почалася не 2008 року, а набагато раніше, коли став падати ВВП.

– Виходить, в Україні все розкидано: виробництво тканини і виробництво одягу існують окремо?           

– Україна не має традицій одежної тканини. Ми виробляємо 25 метрів тканини і все продаємо в Україні. А тканин для одягу виробляється дуже мало. І це невеликий асортимент, з точки зору потреб швейних фабрик. Зазвичай швейники використовують імпортні тканини або тканини за давальницькими схемами, тобто сюди завозять тканину або готовий крій, потім все переробляється і вивозять вже готовий одяг. За давальницькими схемами тканини навіть шукаємо не ми, а ті хто розміщує замовлення. 

– Успішні люди зазвичай наголошують на своєму статусі, вибираючи одяг і аксесуари певних марок. Чи можна сьогодні назвати речі, створені українськими дизайнерами, статусними?

– Я вважаю, що вони дуже статусні. Є певна публіка, для якої річ від українського дизайнера говорить більше, ніж речі всесвітньо відомих марок. Тому що це індивідуально, це не мас-маркет. Дуже часто статусні жінки зустрічаються на заході з однаковими сумочками, хоча вони можуть бути дуже дорогими. Мені ближчі ті люди, для кого важливо бути неповторним. Зараз вважається навіть моветоном ходити повністю у брендах і логотипах. У моді нині скромність, індивідуальність, стриманість. І багато наших дизайнерів працюють саме в цьому напрямку.

– Як Ви вважаєте, скільки ще часу має пройти і які перешкоди треба подолати, щоб імена українських дизайнерів стали відомими в усьому світі?

– Не знаю. Це може відбутися дуже швидко, а може ніколи. Таланту мало, це серйозний бізнес космополітичного масштабу. У нас зараз немає людей, які вміють робити такий бізнес.

– Чи хотіли б, щоб Ваші діти пов’язали свою професію з модою?

– Я хочу, щоб вони пов’язали професію з тим, що їм до вподоби. Якщо це буде подобатися, я не проти.

Джерело: Image.ua